Якщо б хтось сказав мені ще два роки тому, що в найближчий час для мене відкриються двері Азії, а тим більше Японії, я би точно не повірила і навіть посміялася б для ввічливості. Іноді мрії дуже неочікувано збуваються, і обмін з Кіотським університетом, на який я вже і не вірила що попаду, тому доказ.

Про Японію можна говорити неймовірно довго: зовсім незнайома мова, зовсім інші люди, така далека від нас культура. Це вводить в перманентний, проте приємний шок. Тому я була так рада потрапити саме в Кіото, бо це місто, яке, не дивлячись на туристів, зберегло свою автентичність і атмосферність.

Окрім центру, майже все місто – це невисокі традиційні будинки, пагорби з лісами оточують житлову частину, а на кожному кроці зустрічаються неймовірної краси (хоч і досить простої) храми. Чесно кажучи, щоб дослідити це все не вистачить і року. 

Особливо, якщо водночас потрібно щоденно навчатися. Це міг би бути мінус, і ним і відчувався в дні відсутності на це енергії, але вчитися справді хотілося. На деякі предмети я приїжджала на велосипеді під невгамовною зливою, і відповідно повністю мокра досиджувала від початку до кінця занять. Враховуючи, що я студентка останнього курсу, це точно показник. 

Японія не славиться своєю відкритістю до психології та її застосуванням, проте викладачі з MedicalPsychology, Psychopathology і Social Psychology зробили все і навіть більше, аби їх курси змусили мене чекати наступного тижня. І це абсолютна пастка, коли пізніше розумієш скільки повторення матеріалу на тебе чекає для складання іспитів (send help).

Водночас, нетиповою особливістю університетського життя є фестивалі. Японські університетські фестивалі варто пережити хоча б раз в житті, як мінімум, аби бути шокованим від масштабів. Листопадній фестиваль йшов 4 дні поспіль, і кожного дня мав розписану майже похвилинну програму по всіх частинах кампусу. 

Там було просто все: від виступів студентських андеграунд гуртів і оркестру, виставок (я випадково натрапила на виставку з «Лего»), танців «отаку» з лайт-стіками до саморобної кімнати жахів і закриттям фестивалю під фаєр шоу і салюти. В одному з імпровізованих фудкортів я навіть знайшла борщ! Я настільки була у захваті від побаченого і розуміння, що по більшій частині це студентські ініціативи, що після сумувала, що не мала змоги взяти участь в організації.

Після такого фестивалю майже не вірилось, що стереотип про закритість японців це не стереотип, а досить сумна правда. Однак, це більше правило, що працює в аудиторіях, коли викладачі в черговий раз задають питання, на яке 100% промовчать всі японці і доведеться віддуватися студентам, які приїхали на обмін. Проте, якщо ж пощастить знайти японських друзів, які якимось чином не вирішили оминати тебе десятою дорогою, зрозумівши, що ймовірно ти не знаєш японську, це стане неймовірним досвідом. Таке перебити зможе хіба що японець, який вчить українську і, неподалік почувши ваші розмови з подругою, підійде зі словами «О, ви ж українці? Мене звати Рьоґа, ну знаєте, як Сєрьога!». Історія заснована на реальних подіях.

І останнє, але не по важливості, це їжа. Я думаю, багатьох засмутила б відсутність такої кількості звичних для нас продуктів, я ж вирішила цей момент зробити експериментальною для себе частиною і пробувати побільше дивного. Абсолютно переможна стратегія. Кількість маленьких сімейних закладів, які вдосконалювали свої страви (онігірі, рамени, кацудон) роками просто вражає, а тим більше, коли бачиш, що саме в них, а не в мережеві кафе люди стоять довжелезними чергами. І це дуже яскраво ілюструє менталітет, проте ця розмова вже буде занадто філософською, тож краще залишим її на «колись».

Загалом факт такої співпраці між Україною і Японією, яка дає змогу звичайним студентам отак одного дня з’їздити на якийсь час в свою мрію – це щось, що важко описати словами. Тому не бійтеся пробувати і боротися за такі можливості. Рішення спробувати податися на якусь програму по приколу вірогідно зіграє з вами в жарт долі, і вам це точно сподобається.

Анастасія ПЕТРОВЕЦЬ
студентка 4 курсу
ОПП «Соціальна робота»