Психологія в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка зароджувалась в дусі класичного науково-дослідного закладу, яким університет був заснований в першій половині ХІХ століття. Першим викладачем психології в університеті Св.Володимира можна вважати проф. О.М.Новицького.

Йому належить і перший на теренах України підручник з психології – «Керівництво до дослідної психології», який вийшов у 1840 р., через шість років після відкриття навчального закладу. В цьому виданні автор багато в чому коригує та виправляє відомий на той час підручник Фішера. Викладання основ психології в університеті розпочинається Новицьким саме за цим підручником.

Від 1850 р., коли за імператорським указом припинилося викладання філософії, в університеті й далі читаються курси дослідної психології та логіки. До речі, викладання психології і логіки змістовно та організаційно тісно пов'язані між собою за програмами університету, і цей зв'язок зберігається аж до 1957 р., коли вже на кафедральному рівні логіка та психологія були остаточно розділені.

А з 1850 р. програма психологічної дисципліни починає підлягати попередній перевірці і затвердженню Святого Синоду. Зокрема, 29 травня 1850 р. відбувається конференція Київської духовної академії, головним питанням якої стало розроблення програм курсів логіки, психології та морального богослов’я для викладання в університеті. Як наслідок, програми перших двох предметів за змістом перегукувалися з богословськими дисциплінами.

Викладання курсів дослідної психології та логіки було доручено проф. богослов'я І.М.Скворцову. Пізніше тенденція змінюється, і аж до 90-х років ХІХ в університеті викладається вже філософськи орієнтований курс психології, розроблений С.С.Гогоцьким, який вважав себе послідовником Гегеля.

Відтак, ХІХ ст. в історії викладання психології в університеті характеризується трьома основними періодами: періодом експериментального, дослідницького підходу до психології, що прагнуло до об’єктивного знання і спрямовувалося на пошук методів дослідження психічних процесів, та наступними періодами гуманітарно орієнтованої психології, що мала сильне ідеологічне зафарбування (спочатку релігіозне, а потім філософське).

Наприкінці  ХІХ на початку ХХ сторіччя у викладанні психології в університеті відбувається нова хвиля повернення до засад емпіричної психології, стимульована призначенням на посаду професора Г.І.Челпанова. Г.І.Челпанов вперше започаткував лабораторно-експериментальне психологічне дослідження, що відобразилось у діяльності лабораторії експериментальної психології.

Паралельно із загальної психологічною наукою на історико-філологічному факультеті на медичному факультеті функціонує кафедра психіатрії та нервових хвороб. Майже 25 років її очолював І.О.Сікорський. Спеціаліст із психіатрії, він чимало доклав до розвитку загальної, дитячої та педагогічної психології.

Із 1910 р. курс загальної психології в Київському університеті починає читати талановитий філософ, психолог В.В.Зеньківський. Особливістю його лекцій був тісний зв'язок психології з «історією педагогічних учень» та загальна релігійна спрямованість. Але підхід до викладання психології залишався сцієнтичним, з опорою на емпіричні, позитивіські методи дослідження. З метою виховання у студентів інтересу до наукової роботи, привернення їхньої уваги до новітніх досліджень в психології, Зеньківський відновлює експериментальну лабораторію Челпанова, яка після переводу останнього до Москви, занепадає. Із 1917 р. курс загальної психології був доповнений курсом експериментальної психології, з метою ширшого ознайомлення студентів з методами і результатами об’єктивного вивчення психічних процесів.

1920 р. завершує перший період психологічної науки в київській вищій освіті. Його завершення пов'язано з добре всім відомими суспільними процесами, про які буде йтися далі. Які ж підсумки можна зробити по завершенню цього періоду? По-перше слід констатувати, що світове становлення психологічної науки не було байдужим для української наукової школи. Психологія в університеті Св. Володимира починає викладатися практично з моменту його заснування, при цьому викладається на високому науковому рівні. Наприкінці ХІХ сторіччя в Києві вперше на території Російської імперії з'являється експериментальна психологічна лабораторія, що має своє коріння безпосередньо в лабораторії В.Вундта. Закладені в цей перший період класичні традиції орієнтації на методологічно обґрунтоване, дослідницьке спрямоване психологічне знання, що транслюється студентам не лише як готовий до засвоєння матеріал, а і перш за все, як спосіб мислення, і по сьогодні залишаються основними орієнтирами освіти на факультеті психології Київського університету.

З 1920 р. відповідно до змін у суспільстві після Жовтневої революції змінюється і місце та задачі психології у вищій освіті. Викладання психології поділяється на дві, не споріднені за своїми суспільними задачами, гілки.

Перша гілка розвитку психологічної освіти безпосередньо пов’язана з підготовкою вчителів (філологічний, історико-філософський факультети). Після реорганізації університету в Інститут народної освіти у 1920 р. було запроваджено курси педагогічної та дитячої психології, психології юнацького віку, психології праці (психотехніки), широко практикувалися семінарські заняття та лабораторні дослідження. Великого значення набули і так звані семінари підвищеного типу для студентів старших курсів та педагогів-практиків, які бажали вести дослідну роботу в галузі психології. Саме з учасників курсів та семінарів виросли наукові працівники і викладачі психології у вузах.

Змінюється і зміст курсів із загальної психології: до загальної додаються елементи вікової та педагогічної. Слід відзначити, що в світі в цілому, і в СРСР зокрема 20-30 р.р. це час розквіту педології – напрямку в науці, що ставив за мету поєднати між собою різні підходи до вивчення дитини. Педологічна орієнтація прослідковується і в Київському університеті. До психофізичних експериментів під час лабораторних занять додаються елементи психологічного тестування з метою комплектування класів, організації шкільного режиму тощо. Як елемент навчання в цей час вводиться педагогічна практика, на якій студенти під керівництвом викладачів психології вчаться складати психолого-педагогічні характеристики окремих учнів та учнівських колективів, пов’язуючи таким чином теоретичні знання та практичні спостереження.

Тим не менш, лабораторні заняття не втрачають своєї основної мети: ознайомити студентство з методами дослідження психічних процесів, сприяти ліпшому засвоєнню складних розділів лекційного курсу. Так, навіть за часів, коли університет Св. Володимира перетворився на центр «лікбєзу» УРСР, викладання і вивчення психології не втратило свого науково-дослідного спрямування і високого рівня. Науково-викладацький персонал підтримував класичні університетські традиції і еталони професійного навчання. Водночас,  з 20-х років ХХ ст. вітчизняна психологія вперше перестає бути лише теоретично-науковою галуззю знання і її наукові доробки починають мати практичне значення.

Проте викладання в рамках другої гілки навпаки починає віддалятися від актуальних потреб суспільства і виконує виключно ідеологічну функцію. Йдеться  про філософський відділ історико-філософського факультету, на якому студенти слухають великий (загальна кількість аудиторних годин – 136) курс психології, плюс декілька спецкурсів з окремих проблем психології, але психологія викладається по-іншому. Окрім яскраво марксистського спрямування основної лінії психологічного знання, спостерігається грубе та безапеляційне звуження психологічного світогляду студентів, яким суворо забороняється читати чи навіть цікавитись несанкціонованими зарубіжними дослідженнями з психології. Так починається змістовний занепад психологічної освіти.

Згодом для підготовки спеціалістів з психології було введено психологічну спеціалізацію на філософському відділі історико-філософського факультету. Починаючи з третього курсу відбувалася спеціалізація студентів-філософів, і одним з напрямків спеціалізації була психологія. Ідеологізація тогочасної освіти була надзвичайна, але на відміну від 30-х р.р., в ці часи радянська психологічна школа вже стала на ноги, поєднання матеріалістичної філософії з потребами індустріалізації дає у доробку не лише ґрунтовний категоріальний апарат, розробку методологічних принципів психології як об’єктивної науки іншого, не природничого типу, але і серйозні науково-практичні розробки в галузях інженерної психології, ергономіки, психології праці. Студенти слухають спеціалізовані лекції «Вчення І.П.Павлова про вищу нервову діяльність», «Дитяча й педагогічна психологія», «Психологія праці».

Відтак, майже космічного порядку вакуум, у якому формувалася свідомість студентів другої половини ХХ ст., мав не лише негативні (світоглядна обмеженість, тягар ідеології над живою науковою думкою), але і свої позитивні сторони: відроджуються класичні традиції ґрунтовної університетської освіти, тоді як в західній психології на той час психологія так сильно підкорюється практичним потребам і не стільки суспільства в цілому, скільки окремих соціальних груп, що починає втрачати методологічну послідовність і теоретичну ґрунтовність емпіричних досліджень.

З 1967 р. починається нова історія психології в Київському державному університеті імені Т.Г.Шевченка. Саме 1967 рік став роком відкриття психологічного відділення при філософському факультеті, яке проіснувало до 1991 року, коли на базі відділень соціології та психології був створений окремий факультет соціології та психології. В 2008 році факультет соціології та психології був розділений на два факультети і по сьогодні в складі Київського національного університету ім. Тараса Шевченка викладання психології ведеться силами науково-педагогічного складу факультету психології.

Починаючи з 1967 р. спочатку відділення, а потім і факультет психології ріс та розширювався. У 1967 році кафедра психології стає кафедрою загальної та інженерної психології (її продовжує очолювати О.М.Раєвський). У 1971 відкривається кафедра соціальної та педагогічної психології під керівництвом надзвичайно талановитого вченого та викладача Л.Й.Марісової. З 1973 р. починається підготовка студентів з медичної психології на базі кафедри соціальної та педагогічної психології, а у 1992 р. було створено кафедру психодіагностики та медичної психології, яку очолив чл.-кор. АПН України, вчений зі світовим ім’ям проф. Л.Ф.Бурлачук. з 1991 р. до складу факультету психології ввійшла кафедра педагогіки під керівництвом проф. А.М.Алексюка. 1999 р. кафедру було реорганізовано у кафедру педагогіки та соціальної роботи, яку очолив фахівець у галузі соціальної психології та психології особистості проф. В.П.Казміренко. На сьогодні факультет психології налічує шість кафедр: загальної психології (завідувач Данилюк І.В.), соціальної психології (завідувач Коваленко А.Б.), клінічної психології та психодіагностики (завідувач Бурлачук Л.Ф.), психології розвитку (завідувач Власова О.І.), соціальної роботи (завідувач Швалб Ю.М.), педагогіки (завідувач Марушкевич А. А.).